Вона спала по три години, сиділа на Red Bull і непритомніла в туалеті. А потім вийшла заміж за клієнта, якому хотіла продати страховку. Марина Семенова — з Тернівки Дніпропетровської області, і її шлях до Америки — це зовсім не та казка, яку показують у кіно.
Виросла в шахтарському містечку Тернівка, де всі одягалися на одному ринку, ходили в один АТБ і мріяли однаково — скромно. Батько здоров’я залишив у шахті. Мама працювала позмінно. Стипендія — 700 гривень. Але англійська, яку Марина вчила з тітчиних старих журналів Ешка, стала квитком — спочатку до Харкова, а потім — далеко за океан.
Work and Travel: коли «американська мрія» виглядає як нічліжка
У Америку вона поїхала «за компанію» — подруга хотіла спробувати Work and Travel, і Марина просто вирішила скласти компанію. Візу отримали обидві. Летіли через Лондон — 18 годин пересадки, одна булочка на двох, бо ціни в місцевому McDonald’s повергли студенток у шок. Це була перша поїздка за кордон.
Приземлилися в Північній Дакоті. Містечко Уілліс, Memorial Day — все зачинено, нікого. Їх просто висадили з автобуса на вулицю. Без інтернету, з роздрукованою адресою на папірці і телефоном-розкладачкою. Знайшли їх якісь бездомні — і почали возити по готелях. В жодному не заселили: немає кредитної картки. Сім готелів поспіль. Врятувала дівчина-українка на рецепції восьмого.
Спонсори нам погрожували:
Читайте також
«Ви не можете поїхати. Ми вас депортуємо». Я тоді сказала: «We are not slaves here». Посеред ночі ми завантажили чемодани і втекли.
Умови виявилися зовсім не такими, як обіцяли: зарплата занижена, жили вчотирьох на одному ліжку queen size в дешевому мотелі, їли лише сухі пластівці — тричі на день, бо більше нічого не давали. Марина заробляла 4 долари на годину, мила шоколадні фонтани кип’ятком і думала, що це — і є Америка. Подруга сказала «все» й поїхала додому. А Марина — залишилась.
Офіціантка, Red Bull і непритомність
Чикаго — інший світ. Тут хоч є де притулитися. Добра жінка Олександра, яку вони зустріли о першій ночі у не найкращому районі, пустила до себе безкоштовно і допомогла з першою роботою. Потім Марина сама ходила по ресторанах на Кларк-стріт — за день зайшла у близько тридцятm закладів, заповнила кожну анкету. Перезвонили з одного.
Польський ресторан. Босс-поляк, «огидний свин» за її словами. Дівчата мали бути вдячні вже тільки за те, що їм дозволяли тут заробляти чайові. На каблуках, 10–12 годин, два поверхи. А Марина ще й брала паралельно дві-три роботи — щоб вижити, щоб орендувати квартиру, щоб нарешті не ділити ліжко з казашками в мотелі.
Чому одні залишаються, а інші їдуть
На думку Марини — все залежить від того, з чого ти приїхав. Якщо у тебе вдома був комфорт, бізнес, звичне оточення — Америка здасться даунгрейдом. Якщо ти з маленького міста, де горизонт заблокований, — ти побачиш тут те, чого ніде більше немає: можливість. «Хтось дивиться вниз і бачить сміття, а хтось дивиться вгору і бачить хмари і сонце», — пояснює вона просто.
Марина відверто говорить про те, що багато хто замовчує: якщо один партнер повністю залежить від іншого фінансово — це не рівноправ’я, хоч би як ви це називали. «Він знає, що він головний, бо він за тебе платить. Ти в його розпорядженні» — жорстко, але чесно. Сама вона має спільні фінанси з чоловіком і свої власні. Чоловік не знає, скільки вона витрачає. Їм обом так окей.
Дітей двоє — Девід і Адель, 7 і 8 років. Говорять переважно англійською, хоча батьки намагалися. Марина каже, що материнство не заважало кар’єрі — навпаки мотивувало. Працювала з пологового будинку. «Може, це й не добре, але мені подобалося».