Коли дивишся на їхній будинок у передмісті Чикаго — з Lamborghini під парканом, озером і оленями на задньому дворі — важко уявити, що все починалося з чотирьохсот доларів і повної розгубленості. Але саме так воно і було.
Алекс приїхав до США як наречений. Іра на той момент уже кілька років жила в Америці, отримала громадянство буквально за день до весілля і фактично привезла його сюди. «Знайшла бідного без грошей», — сміється він сьогодні. Але тоді було не до сміху.
Перші три роки — майже катастрофа
Англійської не було зовсім. Іра відповідала за нього в магазині, а він злився і не розумів, що відбувається. Одна поїздка в чиказьке метро — де вони були єдині білі у вагоні, а за вікном пропливали чужі ванни та кухні — стала, за його словами, першою та останньою. Двічі він збирав валізу. Говорив, що їде.
Залишила його, як не дивно, поїздка до Лас-Вегаса — через три роки після переїзду. Пальми, вогні, фонтани. Щось перемкнулося.
Далі — п’ятнадцять років малярем у будівельній компанії. Паралельно розвозив хліб з мінівена, продаючи його за готівку старшим русськомовним мешканцям субсидованих будинків. «У нас завжди було дві-три роботи», — каже Іра просто, ніби йдеться про щось цілком очевидне.
Ресторан, який не судилося відкрити
Сім років Алекс готувався до ресторанного бізнесу. Отримав усі ліцензії, чекав, вкладав гроші. Спочатку знайомий раптово вдвічі підняв ціну продажу. Потім — другий варіант: уже внесли завдаток, зробили майданчик. Прийшов ковід. Ресторан не пройшов інспекцію. Гроші частково втрачені.
Читайте також
Їхали додому і думали — що тепер? Іра на той момент вже мала власний бізнес із медичного білінгу. Разом вирішили спробувати інший напрямок — догляд за літніми людьми.
Бізнес, який виріс із нуля до топ-58 у всій Америці
Сьогодні їхня компанія працює в дев’яти округах Іллінойсу і активно розширюється. Понад 600 клієнтів, більше тисячі працівників. Торік вони увійшли до рейтингу Inc. 5000 — переліку найбільш швидкозростаючих компаній США — і посіли 58-ме місце. Поруч із ними у списку були Google і великі банки.
Принцип роботи — платити працівникам більше за ринок (22 долари на годину проти середніх 17–18), підбирати доглядальника індивідуально під клієнта і реагувати на будь-яке незадоволення з обох сторін.
«Коли всі щасливі — є хороший сервіс», — каже Алекс.
Серед працівників — багато українок, які приїхали вже після повномасштабного вторгнення.
«Всі їх обожнюють, — сміється він. — Готують, прибирають, ще й стінку пофарбувати готові. Я кажу: не зважуйся».
Про сім’ю, виховання і п’ятничні побачення
Разом вони — з десяти років. Тоді вперше побачились на дні народження, навіть поцілувались. Потім Іра з родиною поїхала до Америки, він залишився, служив в армії, працював у Києві. Два роки листувались і телефонували — в основном вона дзвонила, бо грошей у нього не було.
Зараз у них троє дітей, жива гувернантка в будинку і одне непорушне правило — щоп’ятниці вечір вдвох. Без дітей, без нікого. Іноді просто ресторан, іноді — дача за п’ять годин їзди, де вовки не бігають, зате є басейн і тиша.
«Половина наших розмов — про бізнес, — визнає Алекс. — Але це теж наше».
Дочці Каріні виповнилося 15, і батько вже попередив: машину наступного року купуватимуть разом — він доложить стільки, скільки вона заробить сама. «Щоб не думала, що все на мазі», — пояснює він. Синам показує відео з Африки та Індії. Щоб пам’ятали, що є інший бік життя.
«Старайтесь залишатись»
На запитання, що сказати тим українцям, які зараз у відчаї — без документів, без мови, без розуміння, що далі — Алекс відповів:
«Це країна можливостей. Які б президенти не змінювались — тут можна заробити. Я живий приклад. Приїхав із 400 доларами, не знав англійської. Так, це зайняло 20 років. Але я ні про що не шкодую».
Свій перший мільйон він заробив на 17-й рік після переїзду. Вже після того, як ресторанна мрія впала разом із ковідом. Вже тоді, коли здавалося — час зупинитись.
Але зупинятись він, схоже, не збирається.